Відповідно до чинного українського законодавства, обов’язок ведення військового обліку поширюється виключно на працівників підприємств, установ та організацій. Це чітко закріплено у пункті 5 статті 34 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII. Зокрема, персональний військовий облік призовників, військовозобов’язаних та резервістів ведеться за місцем їхньої роботи.

Порядок організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов’язаних та резервістів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 № 1487, підтверджує, що обліку підлягають працівники, які перебувають у трудових відносинах. Пункт 14 Порядку зазначає, що військовий облік організовується і ведеться органами та підприємствами, у яких зазначені особи працюють або навчаються.

При цьому виконавці, які виконують роботи або надають послуги за цивільно-правовими договорами (наприклад, за договорами підряду чи надання послуг), не є працівниками у розумінні Кодексу законів про працю України. Їхні відносини з компанією регулюються нормами Цивільного кодексу України та мають інший правовий характер. Вони не підпадають під визначення «працівник» і не включаються до штатного складу підприємства.

Додатково, пункт 46 Порядку прямо вказує, що звіряння списків персонального військового обліку здійснюється стосовно осіб, які працюють або навчаються, а не щодо фізичних осіб, що співпрацюють на підставі цивільно-правових договорів.

Таким чином, обов’язок організації та ведення військового обліку не поширюється на виконавців за цивільно-правовими договорами. Це означає, що компанія не повинна вимагати від таких осіб військово-облікових документів або включати їх до внутрішніх військово-облікових списків.

Висновок: юридично правильним є ведення військового обліку лише працівників, оформлених за трудовими договорами. Залучення до обліку фізичних осіб, які виконують роботи або послуги на підставі цивільно-правових угод, не передбачено і не вимагається чинним законодавством.